«Напевно, я був би найефективнішим Генеральним прокурором України століття»

Інтерв’ю з Русланом Ружицьким, який колись був прокурором, а тепер захищає права людей як адвокат

Мільйонам українців адвокат Руслан Ружицький відомий як «Юридичний Стейтем». Під таким ніком він виступає в соцмережах, де його відео набирає шалену кількість переглядів. У цих коротких роликах він в ігровій формі дає глядачам уроки юридичної грамотності. Теми роликів можуть бути найрізноманітніші, починаючи від того, чи може фізрук не допустити до заняття учня без спортивної форми, і закінчуючи тим, чи мали право ЗМІ розкривати ім’я підозрюваного у вбивстві Ірини Фаріон. Найбільше ж контенту на його сторінках зараз присвячено темі мобілізації та ТЦК. При цьому він чи не єдиний медійний адвокат, який у своїх відео як викриває незаконні дії ТЦК, так і стає на їх сторону, коли закон на їх боці.

Як це йому вдається? Що робив військовий адвокат, коли його самого ледь не «бусифікували»? Які є недоліки в законодавстві стосовно мобілізації? У чому головна проблема української правоохоронної системи? Чому пішов з прокуратури? Юриспруденція — це професія чи покликання? Про це — в цьому інтерв’ю.

Руслан Ружицький, адвокат

— Руслане, тобі подобається твоя професія? Чим саме?

— У мене досвід такий цікавий, тому що я працював в прокуратурі вісім років, видихся там повністю, перепрацювався, і звільнився. І п’ять років я фактично не займався юриспруденцією. Але зрозумів, що це все-таки моє, тому що увесь той час я цікавився нею: я читав інформації про резонансні судові засідання, цікавився тру-краймом, детективи мені були цікаві. Якщо траплялось на очі якесь відео з судових засідань, я дивився, як хто виступав.

— Тримав себе в формі.

— Так. Воно мені було цікаво. Я знаю, що є багато людей, які на роботі не зроблять нічого більше, ніж від них вимагають. Поза роботою вони нічим що стосується роботи не цікавляться. Я для себе зробив висновок: якщо ти чимось займаєшся і не робиш нічого більше того, що необхідно, бо тебе воно не цікавить, ти залишатимешся пересічним працівником. От, наприклад, вчора я прочитав, що для того, щоб бути крутим айтішником, потрібно постійно цікавитись додатково своєю сферою, вивчати, відвідувати конференції, стежити за трендами і так далі. Якщо в людини є бажання, настрій оцим всім займатись, то це її сфера, вона там може щось досягнути.

От для мене це був критерій — якщо я, не займаючись юриспруденцією, нею і далі цікавлюся і витрачаю свій час, то це, значить, моя сфера і треба нею займатися.

Плюс мене завжди драйвило відчуття справедливості. І коли працював в прокуратурі, і зараз так само стараюсь шукати те, що має елемент справедливості. Я колись з психологом розбирав, і з’ясувалося, що в мене є щось типу травми несправедливості. Я борець за справедливість. Якщо я бачу несправедливість, у мене з’являється емоція, злість — «це несправедливо!» — і на фоні цього у мене виникає бажання щось робити, з’являється енергія, зʼявляються ідеї і робота гарно просувається. І навіть може бути таке, що людина вчинила злочин і повинна понести покарання, але по інших моментах з нею поводяться несправедливо, то я буду захищати цю людину в цих моментах, де вона є жертвою несправедливості.

— Чим ти займався ті п’ять років у проміжку між роботою в прокуратурі і адвокатурою?

— В мене був бізнес один, другий, третій. Я мав чим займатись. Розвивав проект з ораторського мистецтва. Ораторські клуби. У нас було їх десять в різних містах. Це не задумувалось як прибуткова справа. Уже пізніше я замислювався над тим, щоб спробувати зробити з цього прибутковий бізнес, але це було безперспективно. Я побачив, що витрачаю багато часу на це, воно себе вже вичерпало, але закривати той проект було шкода. На допомогу прийшов COVID, він його і закрив.

— Які ще напрямки пробував?

— Я ще організовував Randay у Тернополі. Це бігова спільнота. П’ять місяців я організовував забіги кожної суботи. Потім з’явилась команда, то я передав естафету їм і вони успішно з 2016 року собі самі функціонують.

І ще якийсь був період, що я Ютубом бавився. Намагався вести тревел-біговий блог. Я вважаю, що в мене випуски були гарні, якщо порівняти з іншими бігунами — ніхто такого не робив. Але так як тема дуже вузька, переглядів не було багато. Я бачив, що воно не росте, і в результаті відмовився від того.

— Ти з самого малку знав, що як виростеш, станеш юристом, чи були інші варіанти?

— Вибір професії важко давався. Тому що в мене батьки всі лікарі: тато лікар, мама лікар, бабуся лікар, сестра, на рік старша, також поступила на медичний і, ясно, що мені також говорилось туди вступати. В той час ще була така традиція, зараз, мені здається, вона вже не настільки сильна, що батьки тримали на роботі місце для своїх дітей і, відповідно, хто там медик, то й діти йшли в медицину, хто викладач, то діти ставали викладачами. Ще радянська така, совдепівська, тємка була.

Але водночас у мене дядько був юристом. Дідусь мій працював в міліції, був начальником паспортного столу. Я ще в садочку такий був, можна сказати, за справедливість, щоби все було правильно, гарно. У школі потім виступав за те, щоб все було правильно, захищав хлопців, яких ображали хулігани. І так воно в мене логічно вилилося в те, щоб вступити на юриспруденцію, а потім піти працювати в прокуратуру, а не вибрати приватний напрямок, щоб там суто заробляти гроші. Хоча зараз до прокуратури погане ставлення, популістське, її завдання, функції як інституції важливі і там багато чого корисного можна для суспільства зробити. Тобто кожен корисний — і поліція корисна, і прокуратура, і адвокати, які захищають навіть вбивць.

— В якому виші ти здобував освіту?

— Львівському університеті Франка. Хоча я сам з Тернополя.

— Які це роки були?

— Я в 2007-му закінчив. 2002 – 2007 рр. Якраз застав Помаранчеву революцію — їздили всі в Київ.

— Студентів юрфаку тоді сприймали як «мажорів»…

— Так і є. На той момент був відсоток студентів-юристів, які були «мажорами», тобто в них батьки круті, багаті, бізнесмени чи якісь там великі начальники. Таких було 10%. А є прості, типу, діти реальних роботяг, які десь там заробили грошей і віддали дитину вчитись на юриста, бо це тоді вважалась серйозна і перспективна професія. Але всередині поміж студентами-юристами не було розподілу на касти чи класи, всі з усіма спілкувалися: дитина якогось там начальника чи бізнесмена могла спокійно спілкуватись з простим студентом з села.

«Поміж студентами-юристами не було розподілу на касти чи класи, всі з усіма спілкувалися»

— Ти себе до «мажорів» не зараховував.

— Ні.

— Але ж твій дядько, Антон Ружицький, був народним депутатом…

— Це ж дядько, а не тато. Так, на той момент, коли я вчився на третьому курсі, він став народним депутатом.

— Зараз ви ведете з ним якісь спільні справи?

— Він адвокат. Я його залучаю до деяких справ. Трохи він якихось клієнтів підкидає, трохи я. От недавно справу виграли по згвалтуванні. Він домовився з потерпілою стороною. Я готував переговорну позицію. Сильно спрацювали. Клієнт говорив, що то був наклеп. І зараз нам дуже вдячний.

— Яке було твоє перше місце праці?

— Моєю першою роботою була прокуратура. До того я не працював. Закінчив університет і зразу пішов в прокуратуру.

— Під час навчання взагалі ніде не працював, не підробляв?

— Не працював. Єдине, що мав досвід виконання деякої юридичної роботи суто для своїх знайомих. Перший мій успішний кейс був ще під час навчання в університеті. Мій товариш жив з татом і мачухою на квартирі свого тата. Тато помер від раку, і буквально за місяць мачуха вигнала його з хати, нагло дуже при чому. Там в нього залишився його комп’ютер, стаціонарний, і вона не хотіла той комп’ютер віддавати. При цьому що квартира була батька і він мав право на частку в спадкуванні. Я подав позов до суду. Ще подавав заяву про незаконне виселення, але в порушенні кримінальної справи відмовили, незаконно, я вважаю. Якщо брати позов про повернення комп’ютера, я там все гарно описав. Коли приніс його подавати, в мене запитали: «Де ви вчитеся?». Я кажу, що в Франка. «А, ну то воно й видно» — типу, що гарний позов написав. Прийняли його, до речі, з першого разу. Відкрили провадження, призначили перше засідання. Суддя пояснила тій непорядній жінці, що вона неадекватна, і та добровільно віддала моєму товаришу комп’ютер, і справу закрили.

— Квартиру він собі повернув? Це ж його батько і першочергове право на успадкування було за ним.

— Я вже не пам’ятаю.

Ще був прикол. Я постійно купляв квитки на поїзд до Тернополя. В залізничних касах на Гнатюка серед інших була каса, яка обслуговувала осіб з інвалідністю, і, за правилами, вони обслуговували цю категорію в першу чергу, але якщо нікого немає, то вони мають обслуговувати всіх. Біля каси завжди нікого не було, я приходи до неї купляти, а мені там постійно відмовляли, казали: “Читай що пише, бачиш, це каса для людей з інвалідністю”. Я написав скаргу, що мені незаконно відмовили. Вони відписали, що ні, такого не було, що там, збоку сиділа людина з інвалідністю і касирка якраз оформляла їй квиток, і тому не змогла мені оформити. Таке придумала, але насправді такого не було. Але після того я вже спокійно напряму йшов в ту касу і мені завжди оформляли квитки.

— Як ти потрапив в прокуратуру? І яка саме це була прокуратура — обласна, районна?

— Личаківська. Подав документи — взяли. Тобі був який договір між Генеральною прокуратурою і юрфаком Франка, що вони мали брати випускників на роботу. Я на останньому курсі пішов на спеціалізацію правоохоронна діяльність і з нашої групи практично всіх взяли в різні прокуратури західного регіону.

— Чим тобі найбільше запам’ятались вісім років роботи прокурором?

— Вісім і три місяці. Якщо так підсумувати, з тих восьми років я, хай буде, півроку займався корисною роботою, ну нехай рік. Серед всього того об’єму роботи, яку я робив, 80% — це шлак, який непотрібно робити і, відповідно, робота, яку потрібно робити, займала 20%, і нею можна похвалитися, що ти там якось допоміг, отримав результат. Все інше — це просто паперотворення, якісь там довідки на довідки, якісь наради, колегії, які не потрібні.

Якби мене призначили Генеральним прокурором, то я, напевно, був би найефективнішим Генеральним прокурором України століття, тому що я би це все організував так, щоби займались реальною роботою, а те все, що не потрібно, або скасував повністю, або цим би займались секретарі чи помічники.

«80% об’єму роботи, яку я виконував в прокуратурі, — це шлак»

— Чи були в тебе резонансні справи, про які писали ЗМІ?

— Резонансним стає переважно якийсь кримінал, а я кримінал мав там перших, напевно, три-чотири роки, після того займався земельним напрямком. Перевіряв рішення міськради Винниківської, отаке. Тобто в прокуратурі є напрямок кримінальний і напрямок представництва. Я займався більше представництвом. По криміналу… В мене були і вбивства, і організовані групи, але щоб щось таке резонансне, серйозне, яке б показували по телевізору, — не було. Були цікаві справи.

— То які?

— Була тоді така схема, коли ставили МАФ (мала архітектурна форма), незаконним рішенням суду визнавали за собою право власності на нього, і потім реєстрували, перепродавали і так далі. От я займався пошуком таких рішень судів. Я шукав у БТІ по адресах в тому районі чи щось реєстрували. Знаходив реєстрацію і рішення суду на підставі якої її провели. Багато таких МАФів познаходив. Наприклад, я воював з МАФами в Личаківському парку. Це було по лінії дотримання законодавства про природно-заповідний фонд. А цей парк належить якраз до ПЗФ. Це там кут Пасічна – Личаківська, там кінцева трамваю і там багато було МАФів, щось сім штук, здається. Міська рада дала дозволи на встановлення МАФів в парку, але не мала права цього робити. І я подавав позови про те, щоб їх демонтувати. Там важко давалось, власники намагались якісь перешкоди робити, щось там по лінії суду і прокуратури — чого ми туди лізли і так далі. Але я от проїжджав недавно, дивлюся — там вже нічого нема, вже всі МАФи демонтували. Добили все-таки.

«Я воював з МАФами в Личаківському парку»

— Чи доводилось тобі отримувати погрози під час роботи в прокуратурі?

— Ні. Один раз, правда, була ситуація: я займався перевіркою орендаря Винниківського озера. В них в договорі було передбачено, що вони повинні були забезпечувати людям вільний доступ до озера. А вони поставили огорожу, браму, збудували будівлю для охорони і брали гроші за вхід…

— Це Кожан (Володимир Кожан, львівський бізнесмен, гендиректор Краківського ринку; помер у січні 2024 р. — ред.)?

— Так, ТзОВ «Краківський ринок». Плюс захопили земельну ділянку. І я для початку подав позов про демонтаж будівлі і звільнення ділянки. І, я не знаю, чи то правда, чи то неправда, але мені мій прокурор, керівник, сказав, що була сходка (ця контора така з 90-их) і вони там піднімали питання, що зі мною робити, може, там мене якось приструнити. Не знаю, для чого він мені це сказав. Міг просто сказати, що не працюємо більше по них. Я порадився зі своїм дядьком і дядько сказав, що, в принципі, бандити не є відбиті на всю голову, тобто вони спочатку там комунікують, пояснюють, а потім щось роблять, відповідно, боятися, що мені там от вже відразу «зі старту» десь щось… не потрібно. Та й я собі далі працював в тому напрямку, збирав матеріали. Але прокурор вже нові позови мені не підписував, казав, почекаємо ще.

І я собі їх тримав, а потім помінявся прокурор і я відразу приніс йому нові позови і сказав що була така ситуація, а ви вирішуйте, підписувати їх чи ні. Думаю, подивлюся, чого він вартий. То він трохи подумав, похитав головою, а потім каже: “Я, курва, прокурор чи хто — будемо боротися!”. І я його за це відразу заповажав. Подумав, з таким можна працювати. То ми з ним багато потім зробили, шо інші б не наважилися. До речі, після того, як я подав позови, до нього приходили люди специфічної зовнішності в шкірянках. Прокурор мені сказав, що знав їх ще з роботи у слідчому управлінні і що то серйозні бандити. І сказав мені, що він сказав, що в нього вони нічого не вирішать, хай йдуть в прокуратуру області.

Потім ми ще, пам’ятаю, подавали позов про збільшення розміру орендної плати, бо вони платили мало дуже. Я хотів, щоб зробили перерахунок. Взагалі вони були слабенькі орендарі, вони ту територію не розвивали, фактично паразитували на озері. Оренду маленьку платили і самі не заробляли особливо, воно таке убоге було.

Але суть в тому, що нічого мені не було.

«Мені мій керівник сказав, що була сходка і вони там піднімали питання, що зі мною робити»

— У них юридична підтримка була слабенька?

— Юридична — нормальна, неюридична — ще сильніша. До речі, мені здається, що ми там ніякі справи і не виграли в них, наскільки я пригадую.

— Тобто погрози на твою адресу виявились зрештою голослівними. Цікаво, як твій начальник дізнався про ту сходку.

— Так. Може, це якраз і був елемент тиску — що, от, дивись, там вже такі розмови ведуться. Типу, щоб я сам рішення прийняв далі по них не працювати.

— Зрештою, ти закінчив кар’єру прокурора, бо тебе дістало, що 80% часу змушений займатись дурною роботою.

— Можна й так сказати. Є відсоток роботи, яка взагалі не потрібна. Ти витрачаєш час на непотрібну роботу. А є ще момент, коли ти працюєш, працюєш, а потім десь хтось намагається «вирішити питання».

От, наприклад, я перевіряю якийсь МАФ на території парку. Незаконно зайняли землі природного заповідного фонду, встановили МАФ, торгують. Ну, маленьке порушення, так, але на рівні району з таким треба боротись. Це я, прокурор, маю захотіти прийти перевірити, зі мною, відповідно, будуть намагатись якось там домовитись. Якщо зі мною не домовилися, є прокурор району, з яким можуть домовитися. Або, наприклад, з прокуратури області. Там багато керівників — і прокурор області, і заступники прокурора області, якийсь начальник управління, навіть звичайний працівник, який попросить прокурора району, щоб він йому зробив послугу, а він натомість наступного разу зробить йому послугу. Тому що прокурор району залежний навіть від рядового працівника прокуратури області, тому що той може прийти до них на перевірку, перевірити якийсь там напрямок, поганий висновок зробити.

«Прокурор району залежний навіть від рядового працівника прокуратури області»

Далі я як прокурор маю подати справу до суду. Треба, щоб суддя теж законно приймав рішення. Після цього апеляція. Там треба, щоб колегія законно все приймала. Потім, якщо не йдемо вже в Верховний Суд, справа переходить у виконавчу службу і треба, щоб виконавець виконав свою роботу, а не пішов десь вліво, бо його «заохотили».

І багато було випадків, коли всі все необхідне зробили по лінії прокуратури, суду, а виконавець все заблокував. Або, наприклад, міська рада, будучи власником земельної ділянки, коли ми її залучаємо в цю справу, відмовляється від позову, що нібито їй шкоду не завдали. На кожному етапі можуть вставляти палки в колеса.

Важко було на то дивитись. Я за вісім років на то надивився, хай вже інші дивляться. Хоча, з іншого боку, мені було цікаво з тим всім боротися.

— Словом, все дуже мутно, нечисто і нечесно в правоохоронній системі.

— Я не казав би, що саме в цій сфері. У нас всюди, як тільки заходить мова про користь людини, людина може повестися на гроші або ще на щось, чи це в прокуратурі, чи це там двірнику сказати, щоб він приховав якісь сліди злочину за 1000 доларів, і він це зробить думаю.

— Як ти прийшов в адвокатуру? Ти спочатку сам тим займався, а вже згодом з’явилась команда?

— Я звільнився з прокуратури в грудні 2015 року, а в травні 2017-го вже отримав адвокатське свідоцтво. Я не планував адвокатствувати тоді, але якось пив каву з однокурсницею, вона якраз відкрила свою юридичну компанію, і вона каже: “Та зроби собі свідоцтво, хай собі буде”. Після того я подав документи, здав екзамен, потім постажувався і отримав адвокатське. Воно в мене лежало три роки фактично. Тобто я не особливо практикував, але й не зупиняв дію. Платив всі внески, підвищував фаховий рівень кожного року, але повноцінно почав брати справи з 2020 року.

— Які в народі, за твоїми спостереженнями, є найбільш помилкові стереотипи про адвокатів і як є насправді?

— Не знаю. Може, ти якісь чув і можеш навести — я скажу, правда чи не правда.

— Стереотип: адвокати дуже багаті.

— Багато заробляти юрист, адвокат може, якщо він працює на великій приватній юридичній фірмі, яка обслуговує бізнес, наприклад, «Нову пошту», якісь заводи, «Інтерпайп» і так далі. Якийсь олігархічний бізнес. Там, де є гроші. Простий юрист, який займається сімейними, кримінальними справами на рівні міста, заробляє нормально, жити є на що, але сказати, що він багатий, не буде правильно.

— Ще є стереотип, що адвокати безпринципні, готові за гроші будь-кого захищати.

— Це дуже хибне уявлення. Звідки воно береться: є вбивця. Ще до вироку суду люди знають, що він вбивця, а адвокат його захищає — «як він це може робити?!». Тому кажуть, що адвокати безпринципні, за гроші на все готові. Але адвокат захищає не людину, а захищає закон, щоб його дотримувалися. І він не безпринципний, а він забезпечує, щоб до його клієнта було справедливе ставлення, як це передбачено законом, ні більше ні менше. Людина винна? Добре, збирайте, будь ласка, докази так, як це передбачено, доводьте вину в суді і все. А не так, що ви там попідкидали докази або маєте якісь докази, які нічого не доводять, і кажете, що людина винна.

Взагалі у тих людей, які кажуть, що адвокати безпринципні, таке ставлення моментально зникає, коли у них самих виникає потреба в юридичній допомозі і вони будуть шукати будь-які методи, щоб вирішити своє питання, де вони вважають, що вони жертва.

— Особисто ти готовий захищати будь-кого, незважаючи ні на що? Маєш які-небудь червоні прапорці?

— Мені не попадалися такі клієнти, щоб я вважав, що вони там супер якісь погані, відповідно, я не можу сказати, як би воно було. Але я думаю, що я все одно міг би знайти обгрунтування, чому їх захищати… Наприклад, я готовий захищати «ватніків», які, грубо кажучи, десь там в «Однокласніках» щось лайкнули і стосовно них відкрили кримінальне провадження.

«Я готовий захищати «ватніків»

— Три роки дають бабулькам за лайки.

— Я вважаю, що це незаконно. Я б таких захищав насправді.

Я міг би теж захищати цього, що підозрюваний у вбивстві Ірини Фаріон. Щоб забезпечити для нього справедливий суд.

— А чому ти вважаєш, що «ватніків», які лайкають проросійські пости в «Однокласниках», судять незаконно?

— По-перше, з цього приводу є рішення Європейського суду з прав людини. По-друге, є рішення вже Верховного Суду, що це неправильно. Просто коли бабулька лайкнула, то вона просто лайкнула, вона висловила своє ставлення до чогось, але вона той пост не поширювала. А те, що «Однокласнікі» роблять таким чином, що активність користувача видно іншим людям, то це ж зовсім інше. Тобто це «Однокласнікі» показують, що я оцим займаюсь, я це навмисно не поширював, це не моя дія. І якщо людина, яку лайкнули робить якісь заклики, то це до неї питання, а не до бабульки.

Я розумію, що під час війни свобода слова… трішки до неї не так ставляться, як у мирний час, але нема злочину в тому, що людина щось там лайкнула. Вона ж має право на переконання.

В мене таких справ не було, але мені було б цікаво. Просто ці люди зазвичай не мають грошей на нормального адвоката. Мені були пропозиції позахищати пенсіонера за сиволічну оплату. Але я сказав, що ні. Свобода слова це добре, але якщо ти фанат Росії, то маєш понести за це і фінансову відповідальність у вигляді витрат на адвоката. Я б хотів, щоб в мене такі справи були, можна було б практику судову формувати.

— Цікаво, що якихось пенсіонерок з п’ятьма френдами СБУ ловить, а тим часом Остап Стахів ходить собі і у вус не дує (інтерв’ю записувалось ще до того, як правоохоронці оголосили Стахіву підозри за двома статтями ККУ — ч. 2 ст. 114-2 (несанкціоноване поширення інформації про розміщення ЗСУ, вчинене в умовах воєнного стану) та ч. 1 і ч. 2 ст. 190 (шахрайство). — Ред.).

— По Стахіву вони намагались.

— Якась справа є, але…

— Справа є, але вона безперспективна, і вони не знають, що з нею робити. Тобто це справа, коли був ковід, він десь там виступав проти вакцинації і його дії трактували як заклики до зміни державного ладу.

— Він на акції антивакцинаторів біля Верховної Ради виступав.

— Так. Але я слухав той його виступ, там не було нічого. Його ж взяли, тримали під вартою, потім — примусова психіатрична експертиза… Вони (правоохоронці. – Авт.), мабуть, самі розуміють, що справи немає, але щоб не було виправдального, вона так довго тягнеться.

— У чому різниця між адвокатом і юристом, якщо вона є?

— Якщо повернутися на перший курс юрфаку, предмет логіки, то кожен адвокат є юристом, але не кожен юрист є адвокатом. Для того, щоб бути адвокатом, треба бути юристом: отримати диплом, після цього треба мати стаж юридичної роботи, здається, три роки, і після цього здати екзамен, стажування, і отримати свідоцтво про адвокатську діяльність.

Стосовно відмінності: адвокат має право подавати адвокатські запити, він може представляти клієнта в кримінальних справах. Має більше повноважень. І, за задумкою, адвокат має надавати юридичні послуги кращої якості, тому що він ніби додатковий відбір пройшов, ніж просто юрист. І плюс він несе відповідальність: якщо погано спрацював, Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури може його притягнути до відповідальності.

— Твоя спеціалізація — кримінал. Не страшно тобі з тою публікою мати справи?

— Перше: не страшно.

По-друге, кримінал — це те місце, де я якраз можу знайти той елемент справедливості, про який я говорив. Там він дуже легко знаходиться, тому що завжди є якась ображена сторона, яку треба захищати: чи обвинувачений зазнає занадто великого тиску, невиправданого пропорційно, коли він може, наприклад, бути під арештом вдома, а його тримають під вартою, або взагалі мали би відпустити; або потерпілий заслуговує, щоб його захищали, бо там неадекватний обвинувачений.

«Кримінал — це те місце, де я якраз можу знайти той елемент справедливості, про який я говорив»

В мене, наприклад, є справа, яка, надіюся, дійде до суду. Там жінка замовила у фірми, яка робить пам’ятники, пам’ятник на могилу свого сина. Домовились, що пам’ятник буде з граніту аврора. По вартості це мало бути десь 265 тис. гривень, з яких 100 тис. грн жінка заплатила авансом. Та фірма не знайшла потрібний граніт і в результаті сказали, що використають дешевший маславку. Жінка погодилась. Вони поставили пам’ятник і сказали, щоб вона доплатила ще 165 тис. грн. Жінка запитала, звідки взялась така ціна, тому що камінь, який вони поставили є найдешевшим і не може коштувати так, як аврора, який вона замовила спочатку. Вони не відповіли. Адвокат дала запит — адвокатський запит теж проігнорували. І після цього кажуть: «Давайте платіть, інакше ми пам’ятник розберемо». В результаті через шість місяців, коли пам’ятник вже стояв повністю готовий, вони взяли його і тупо розібрали. Бо вони вважають, що, мовляв, це їхній пам’ятник, бо за нього не розрахувалися.

— Неподобство.

— Тут, на мій погляд, є явна наруга над могилою. Тобто тобі там можуть бути винні хоч скільки грошей, але ти не маєш права торкатися до могили. Хочеш, звертайся до суду, що хочеш роби, але самовільно зруйнувати пам’ятник… Вони такого права не мали.

Те, що вони зробили, несправедливо навіть відносно померлого. Чого померлий має страждати за те, що щось не так. Навіть якби мама справді не заплатила, демонтовувати пам’ятник не можна було.

— Це кримінальна справа?

— Так, це кримінал. Це є конкретна стаття 297 Кримінального кодексу (наруга над могилою). Коли ти її читаєш, то тобі може здатись, що це стосується випадків, коли якийсь там хуліган щось взяв поламав, залив фарбою або ще щось таке. Хоча, що гірше — залити пам’ятник фарбою, яку можна потім стерти, чи повністю забрати пам’ятник?!

«Це фірма-рекет. З такими треба розбиратися жорстко»

Є цивілізовані способи вирішення спорів, а не так, що прийшов бик і «давай або плати, або я цей пам’ятник знесу», знаючи, як для мами це важко. Там ціна була завищена 100%. Наскільки завищена, ми не знаємо, там треба експертизу проводити, але завищена. А цей бик директор розраховував на те, що мама погодиться заплатити цю суму, аби тільки не розбирали пам’ятник. На це був розрахунок, а мама на це не повелася. Вони взагалі з самого початку обманювали, вони і не збирались шукати той дорогий граніт. Це фірма-рекет. От з такими фірмами треба якраз розбиратися жорстко. І ми хочемо так зробити.

— Нещодавно ти публікував фото здорового стосу паперів — матеріалів справи на тисячу чи більше сторінок. Такі «товсті» справи — це виняток чи швидше правило? Скільки часу тобі доводиться витратити на вивчення справи такого обсягу?

— По-перше, всі юристи багато читають. Для того, щоб бути нормальним юристом, треба читати судову практику, треба читати сучасні статті з проблемних питань, книжки. Я ж читаю більше, ніж пересічний адвокат, юрист. І такі справи, в принципі, для адвокатів по криміналу це нормальна річ. Інша справа, що, так, сторінок багато, але вони швидше читаються, тому що там є багато шаблонних штук, які ти знаєш і пропускаєш. От, якщо взяти рішення суду, то воно швидше читається, ніж художня література чи нон-фікшн. Тому що ти зразу схоплюєш там закони, інші елементи…

«Рішення суду читається швидше, ніж художня література чи нон-фікшн»

— Я б не сказав, що судові рішення швидше читаються.

— Просто адвокат вже тренований. Ясно, що якщо тобі там термінологія невідома, ти не знаєш, що звідки, то тобі складніше, а юристу достатньо вловити головне.

А так є справи на багато томів. У цій справі — 21 том. На фото була маленька частинка матеріалів, які я відібрав, щоб з ними попрацювати, — там протоколи допитів, огляди телефонів… А бувають ще протоколи прослуховувань чи стенограм.

— Маєш, може, якусь власну систему впорядкування тієї всієї інформації, її запам’ятовування?

— Ні, такої немає.

Хочу додати, що в Штатах на судові процеси прокурори, адвокат приїжджають в суд із такою «кравчучкою» і там накидані коробки з документами. От в нас так не практикують адвокати, вони приходять на суд, маючи з собою якихось пару паперів, і все.

— Стільки інформації опрацювати — це треба бути надлюдиною.

— Це завдання адвоката — робити те, що не хоче робити його клієнт. Мені подобається насправді читати. До речі, не люблю в електронному вигляді, на папері я собі можу підкреслити, відкласти, помітки поставити і так далі.

— Ти в себе в Інстаграмі ще публікуєш відгуки на прочитані книжки. Як ти встигаєш? Яка твоя улюблена література, крім тої, що стосується роботи?

— От в мене є проблема з улюбленою літературою: мені подобається історія, читати мемуари, але це мені взагалі не потрібно, тобто така література мені не дасть клієнтів, не дасть нічого, хіба просто як інформація для задоволення. Я не читаю художні книжки зараз, дуже мало порівняно — один до двадцяти, напевно, воно виходить. Є дилема: що краще прочитати — художню книжку чи нон-фікшн, де як-не-як, але якусь інформацію корисну для роботи візьму? Бо художня — це більше емоції. Я знаю, що коли людина має скучне життя, вона може багато читати художніх книжок, для того щоб компенсувати. В мене поки з тим проблем немає.

В мене знайому призначили суддею в Бахмут. Вона переїхала туди зі Львова. То вона казала, що її витягувало те, що вона читала книжки. Це дозволяло їй відволіктися від тої ситуації. Це ще був період АТО. В мене з тим легше, тому що я і бігаю, і в баскетбол граю, і можу якийсь фільм на Netflix подивитись десь колись, беру участь в змаганнях з трейлу. Тобто у мене більш насичене життя. Ті ж сценки юридичні знімаю, і це для мене як окремий напрямок для розвантажування мозку. Художки я зараз не потребую.

«У мене взагалі зникло бажання грати в Playstation, але від самого лише факту, що він в мене є, мені морально легше»

До речі, я маю Playstation 5 (купив, тільки-но він з’явився в продажу під час ковіду) і собі трошечки в нього грав. Останнім часом, коли почав знімати сценки, в мене взагалі зникло бажання грати в Playstation, але від самого лише факту, що він в мене є, мені морально легше, знаю, що зможу на ньому пограти, як тільки захочу. Мені гра в Playstation і придумування і знімання сценок дають приблизно однаковий досвід, емоції.

— Які твої улюблені жанри комп’ютерних ігор? Стратегічки? Шутери?

— Знайомий, який мені, буває, радить якісь ігри, каже, що в мене специфічні вподобання. Футбол і баскетбол я не люблю, я більше граю на проходження. В мене нема багато ігор. Я приблизно раз на півроку-рік купую собі якусь нову гру. В мене є Metal Gear Solid 5, це моя улюблена гра з дитинства, я її ще грав на 8-бітній приставці, на Dandy, вона була дуже цікава, реально розумна гра порівняно з тими тупими, які тоді були. Що ще я маю? Я маю Mafia 2. Ще є Days Gone із зомбі, це єдина гра, яку я пройшов.

— Ти, мабуть, точно грав у Max Payne.

— Макс Пейн я грав, як в університеті вчився. Там він так характерно нахиляється і в такому положенні може стріляти.

— Скільки книжок приблизно прочитуєш за рік?

— Я колись рахував. Коли я звільнився з прокуратури, в мене був рекорд 70 книжок в рік. Я тоді багато дуже читав. Зараз я перестав рахувати. В той період я навіть списки вів — «художня», «нон-фікшн», ще щось. Потім побачив, що це не корисно. І взагалі кількість прочитаних книжок — це не показник, навпаки, те, що ти багато дуже книжок прочитав, означає, що ти недопрацював десь на практиці насправді.

Я багато читаю спеціалізовану юридичну літературу, американську особливо. На Амазоні собі купую, щось скачую, що є у вільному доступі.

— А що, американський досвід можна перенести на наші реалії?

— Так, дуже навіть можна. Я от зараз читаю книжку про перехресний допит, бо якраз по тій грубій справі на 21 том там дві людини брешуть, їх треба дискредитувати.

«Нам є чому повчитись в американців. У них юридична наука значно більш розвинута»

Нам є чому повчитись в американців. У них юридична наука значно більш розвинута. Читав я, наприклад, книжку американського автора про публічний виступ адвоката, юриста в суді, і концепція книжки полягала в тому, що автор до кожної теми дає поради, що слід робити, і потім він свої слова підкріплює аналогічними думками інших авторів, з інших книжок, і там він посилається на книжки 1912 року, 1936-го, 1950-го. Тобто в Штатах автор може взяти якусь тему теоретичну, зіслатись на книжку, яку написали сто років тому, і вона ще буде актуальна. А в нас? В нас же була совдепія, вони все знищили.

— А в Україні зараз є хороша література юридична?

— Є, але дуже мало. Особливо ґрунтовної. Почитати наші статті які пишуть для захисту дисертацій чи самі дисертації, то все дуже сумно. Є круті науковці які дійсно науковці, тим живуть. А не так що написали щось бо треба. Наприклад є така Ірина Гловʼюк можна все що вона пише читати, бо то рівень.

Викладачка юрфаку тижні два тому подарувала мені книжку «Правова аргументація», яку вона видала. Там грубезна така книжка. Там щось 500 джерел, з яких 300 іноземні. І найпотужніша вітчизняна книжка з юриспруденції, яку я наразі бачив. Переважно в нас пишуть-переписують якихось радянських або російських авторів. Або переписують вже з того, хто раніше переписав. Нічого нового. Непочатий край роботи. Але я розумію, щоб написати хорошу роботу треба витратити час, який тобі справедливо не оплачують. Тому людині краще за цей час надати юридичні послуги клієнтам і отримати принаймні адекватну винагороду.

— А ти маєш в планах написати книжку?

— Плани такі є. Але це має бути книжка не для юристів, а типу мас-маркету, для широкого загалу. Трошечки не вистачає часу, щоб нею зайнятись, я ще не до кінця розумію, що там має бути, щоб вона була актуальна. Тобто я хочу написати книжку, де будуть основи: як спілкуватись з кимось, схема спілкування, як взагалі себе поводити в тій чи іншій ситуації. Тобто щоб було мінімум закону і більше про те, як воно працює, щоб людина розуміла, що за чим йде — причина, наслідок і так далі.

— Під час війни чимало адвокатів перепрофілювалися на військових адвокатів і ти не виняток. Із якими проблемами до тебе найчастіше звертаються люди? Це переважно військовозобов’язані чи також і військові?

— Зараз дійсно 90% запитів від людей — це йде по військових. При чому, це не так, що от була якась кількість запитів і до них додались 90% військових, ні, ці військові запити «з’їли» всі інші, які зараз складають лише 10%. Тобто люди взагалі не вирішують якісь свої інші питання, а займаються тільки цим. Тому ясно, що адвокати перепрофілювались, тому що є клієнти, це можливість допомогти людині і заробити гроші. Не знаю, як в інших, в мене дуже часто так є, що жінки звертаються в інтересах своїх чоловіків.

— Чоловіки ховаються за спідницями, як то зараз кажуть.

— Ні. Можливо, що чоловіки нічого не роблять, а жінки от зацікавлені в тому, щоб чоловіка витягнути чи забронювати, щоб його не забрали. А чоловіку по-барабану.

— Військові звертаються?

— Так. Переважно це справи, коли військовий не хоче виконувати бойове завдання — як відмовитись правильно. Або, типу, він вважає, що не має здоров’я служити. Отаке.

— А були звернення від жінок, які підлягають мобілізації?

— Ні, жінки мобілізовані не звертались ні разу.

В мене була прикольна ситуація, що працівниця ТЦК хотіла консультацію по ТЦК. Я кажу: «А чого ви в свого юриста в ТЦК не підете і не запитаєте?», а вона сказала: «Та той юрист жодної доброї справи тобі ніколи не зробить», що він тільки може “западлити”.

— Що б ти відповів людям, які кажуть, що адвокати, допомагаючи чоловікам вирішити проблеми з ТЦК, зривають мобілізацію?

— Дуже просто. Якщо ТЦК не вдається проводити мобілізацію, треба змінювати закони.

Як би воно мало виглядати. Оголосив Зеленський мобілізацію, ТЦК попрацювало, півроку у них все було добре, тому що було багато добровольців, потім треба набирати нових, але нові не йдуть. А ТЦК поставили план — треба кожного місяця триста людей мобілізувати, чи там тисячу. Вони не можуть цього зробити. Вони, відповідно, мають звернутись до керівництва свого, сказати: «Дивіться, з тими повноваженнями, які в нас є, ми цього зробити не можемо. Ловити на вулиці людей силою ми не маємо права, тому щось придумуйте. Потрібно приймати політичні рішення, які ми не маємо права приймати, а ви маєте». Але вони так не роблять. Вони починають порушувати закони: ловлять на вулиці людей, пакують… І адвокати ясно, що на це реагують. Тому проблема не в адвокатах, а в тому, що політичне керівництво держави — Верховна Рада, президент — не приймає адекватне законодавство з мобілізації.

«Норму про те, що ТЦК і поліція можуть перевіряти військово-облікові документи, треба було прийняти, як тільки почалась війна»

От в квітні вони прийняли той закон, який набрав чинності 18 травня. Хто їм заважав цей закон відразу прийняти? Як це так — два роки в нас війна, а працівник ТЦК не має права перевірити в людини військово-облікові документи на вулиці, і так само поліцейський?! Два роки таке тривало. Це перший закон, який потрібно було прийняти. І вони щось там мудрували з тим законом, щось видумували, якісь блокування банківських карток, ще щось. Потрібно було просто відразу прийняти норму, що можуть перевіряти на вулиці військово-облікові документи, і можуть навіть затримувати для уточнення. Все. Будь ласка, затримуйте, але на підставі закону.

Не треба з хворої голови на здорову перекидати, що адвокати щось там заважають. Адвокати якраз показують, що те регулювання, яке є, погане, його треба міняти. Вони показують напрямок, де законодавство потрібно поправити, зробити нормально, щоб права громадян не порушувались, щоб була ефективність. А що вони хотіли? Ясно що коли людина не хоче мобілізуватись, вона просить адвоката, адвокат приїжджає на місце і запитує: «Є посвідчення ваше?». — Нема посвідчення. — «Ну тоді до побачення». Бо де написано в законі, що ви можете перевіряти документи? Не написано. Які питання до адвоката? Хто винен тут? Адвокат? Чи, може, винна влада, що вони два роки тягнули, не хотіли брати на себе політичну відповідальність, бо на них незадоволені будуть показувати пальцем?! Якби це зробили на початку війни, коли там всі були готові захищати і було розуміння, що це має бути, то все було б нормально. Влада це рішення вчасно не прийняла, це її відповідальність.

— Які кричущі недоліки в законодавстві, яке регулює питання мобілізації, ти зараз бачиш? Що конче треба виправити?

— Дуже просто. Бронювання. Зараз є ситуація, що людина для того, щоб її забронювали, повинна оновити свої дані в ТЦК. Для цього вона має піти в ТЦК. Якщо вона піде в ТЦК незаброньована, то її там мобілізують. Ну це повна маячня. Якщо є таке бачення — я не кажу, правильне воно чи не правильне, — що якісь підприємства повинні мати заброньованих працівників, то це так і має бути. Відповідно, ви взяли списки, що ці люди з цього моменту заброньовані. Якщо вам потрібно щось там уточнити для того, щоб ви краще вели облік, будь ласка, запрошуйте людину, щоб вона прийшла, оновила. Якщо не прийшла — штраф давайте. Але робити так, що людина не може забронюватись, тому що вона не може оновити дані, бо для цього треба йти в ТЦК…

От приклад роботи держави з організації мобілізації. Це мені один хлопець розповів. Його десь на вулиці зловили ТЦК, зламали йому ногу, травмованого мобілізували, відправили в лікарню, де він лікував ногу. В лікарні він вистрибує з другого поверху, його там чекає машина і він тікає. Тобто він робить СЗЧ. Далі він місяць чи два переховується дома, ясно, що ніхто його не шукає, і після цього він переходить кордон Україна-Румунія поза межами пункту пропуску і тікає з України.

— Він не судиться з ТЦК за зламану ногу?

— Та він втік, йому вже байдуже. СЗЧ — це серйозний кримінал. До речі, він це зробив, здається, ще до того, як попіднімали покарання, тому, може, там менше років буде, але…

— Все одно багато.

— Так, зараз щось 10 років дають за СЗЧ.

Насправді СЗЧ — це погано. А ще гірше — самовільне залишення поля бою. Є така стаття. Я вважаю, що не можна таке спускати. Якщо по СЗЧ ще треба дивитись, яка там ситуація, тому що, припустимо, тебе взяли зловили на вулиці, ти не хотів — це одне, але якщо вже ми на позиції, захищаємо, всі домовились працювати разом, і тут раптом якихось десять людей вирішили втекти, підставивши решту, то так не може бути. Якщо ти вже там і на тебе розраховують такі ж самі хлопці як ти, то вже їх підставляти не можна.

«СЗЧ — це погано. А ще гірше — відмова від виконання бойового завдання. Я вважаю, не можна таке спускати»

— Конкретно тобі доводилось витягати з ТЦК чоловіків, яких там незаконно утримували?

— Взагалі таким в мене займається адвокатка, я цим не займаюсь. Вчора, до речі, був клієнт. У Львові його затримали, айтішник, живе в Києві і на обліку там в ТЦК, і мені з-за кордону подзвонила власниця ІТ-компанії, каже, що «то мій дуже важливий працівник, його будь-що треба витягнути». Поки ми зʼясовували деталі роботи, я сказав хай тим часом скаже хлопцю, якщо він має можливість звідти піти, то хай йде. Бо його і так незаконно там тримають. І потім вона за пʼять хвилин дзвонить, каже: «Йому сказали, щоб йшов в кабінет якогось начальника, майора, а він не пішов в кабінет, а пішов на вихід і втік». Отаке буває. Десь просто недогледіли. Повезло вийти.

«Якщо тебе незаконно затримали і є можливість втекти, то краще тікати»

— Гуляє серед народу порада чоловікам, яких «бусифікували», щоб не підписували жодних документів в ТЦК. Добра порада чи ні?

— Залежить. Наприклад, ВЛК. Чоловіки думають, що якщо вони будуть відмовлятись проходити ВЛК, їм це піде на користь, але насправді лікарі просто напишуть, що скарг не було, здоровий. Тому, якщо тебе приводять до лікаря і він питає: «Є в тебе скарги?», а ти мовчиш, то, значить, нема скарг, добре, здоровий. А якщо ти скажеш: «Так, є скарги. Болить голова, крутиться, хапає серце», — словом, отаке все наговориш, що маєш, лікар вже не може написати, що здоровий.

— Як в ТЦК до адвокатів ставляться?

— Їх туди часто не пускають. Раніше пускали, а зараз не пускають, тому що є адвокати, які там починають робити цирк безпідставно, тому їх там бачити не хочуть, щоб не заважали.

— Це взагалі законно, не пускати адвоката в ТЦК?

— Незаконно. ТЦК розглядає справи про адмін правопорушення по військовому обліку. А особа під час розгляду справи має право користуватися правничою допомогою захисника. Тай навіть в усіх інших справах людина має право користуватися допомогою адвоката. Тому не пускати його туди не можуть.

— Тебе особисто зупиняло ТЦК на вулиці?

— Зупиняло на початку війни на блокпосту. Запитали, який я район, я сказав, що такий-то, він сказав: «А, то не наш, ладно, їдь собі».

Ще до мене додому приходив працівник поліції, в нього був якийсь список людей і він їх обходив, уточнював, хто є. Сказав, що після нового року буде ходити ТЦК. Ну, добре. Ніхто так і не ходив, повісток ніяких не приходило.

— Ти не козиряв тим, що ти адвокат?

— Ні.

І останній раз було, коли я бігав в Брюховицькому лісі. Класична ситуація: бусик мене підрізає, двері відкриваються і виходить якийсь культурний працівник ТЦК (а я собі помаленьку біжу, своїм темпом, не швидко), каже: «Перепрошую, можна вас на хвилинку?». Я кажу: «Не можна» — і побіг далі, тому що в мене там по графіку ще сім кілометрів треба було бігти. Яке запитання, така і відповідь.

— І тебе не скрутили?

— Ні. Взагалі ті відео, коли когось жорстко крутять і заносять в бус, це напевне пів відсотка таких ситуацій. В абсолютній більшості все культурно.

— Чи маєш план дій на випадок, якщо тобі будуть виписувати повістку або прийде повістка?

— Якщо будуть виписувати, то її треба брати. Поштою поки не було. Дані я оновив, тому може і не прийде. Будуть займатися тими хто не оновлював.

— А де ти оновлював?

— В Резерві.

— Злі язики кажуть, що це дуже небезпечно, що ті, хто в «Резерв+» оновили дані, дуже підставились.

— Навпаки, я вважаю, що це найдобріший інструмент, тому що, якщо ти зустрічаєш працівників ТЦК, то ти кажеш: «Дивіться, я оновив дані, я на обліку, чекаю повістку». Якщо тебе зупинило ТЦК не з твого району, 90%, що якщо культурно так поспілкуватися з ними, то вони відпустять.

— На твою думку, суди неупереджені у справах, що стосуються мобілізації?

— Загалом ні. Працюють як в усіх інших справах. По криміналу завжди йдуть на зустріч слідству, якщо є така можливість.

— В соцмережах ти відомий як Юридичний Стейтем, маєш популярні акаунти в ТікТок, на Ютубі, в Телеграмі, Інстаграмі. Це ти собі такий образ придумав чи хтось підказав?

— Мені просто постійно в коментарях писали: «Стейтем», «Стейтем», «Стейтем»… Та я думаю, ну раз Стейтем, хай буде Стейтем, і я почав вже це експлуатувати. Хоча внутрішньо він мені не підходить. Якби був якийсь інший відомий персонаж, схожий на мене, я б із радістю взяв його. Просто я візуально на Стейтема, може, схожий, але образ Стейтема — це такий рубака-хлопець, який захистить, якщо щось там трапиться. Але він не інтелектуал, він на такому суто фізичному рівні працює. А в мене інше. От мені б пасувало добре а-ля Штірліц, але я на нього не схожий, ну і це російський персонаж

— Твоя фішка — це сценки, в яких ти в ігровій манері розповідаєш людям про їхні права та обов’язки. Це твоя ідея?

— Так. Це для мене як розвага. От в листопаді минулого року ми знімали на баскетбольному майданчику сценки. Там були бійки за участю героїв Marvel. Було багато людей, я запросив спеціально постановника бійок з театру. Оце було офігезно, класно провели час, всі були задоволені. Правда, по переглядах відео був повний провал. Вже такого не знімаю. Але колись, може, пізніше вернуся до такої теми.

— У тебе є маленький син, і от зараз, судячи з публікацій в соцмережах, чекаєте з дружиною на другу дитину. Як тебе змінило батьківство?

— Не думаю, що якось змінило. Трохи обмежило. Але тут не вгадаєш, тому що то був ковід — не особливо кудись ходив, потім почалась війна — теж не особливо погуляєш. Малий в січні 2021 року народився. Я став менш мобільний. І час додатковий треба приділяти дитині. А так, щоб глобально щось змінилось, то ні.

Кажуть, що коли дітей двоє, то це вже важко. Зате де дві дитини, там вже й три, воно вже не грає ролі.

— Яка в тебе головна мрія, ціль?

— Я хочу стати адвокатом який змінює ті речі, які в нашій державі потребують змін. За допомогою медійного впливу. Тому мені треба стати найвідомішим в медійному плані адвокатом. Вийти на рівень блогерів мільйонників. Я не претендую бути топ-адвокатом в плані роботи, тому що топ-адвокат 24/7 займається юриспруденцією, я ж хочу мати можливість займатись ще й іншими напрямками. Тому я беру суто кримінальні справи, щоб мати час на медійність.

— Кого вважаєш своїм конкурентом?

— Взагалі конкуренція не дуже велика. Відносно. Напевно, якщо за кількістю підписників, то я в 20-ку входжу. Я вважаю, що я зараз найкрутіший контент роблю зі всіх по лінії сценок. Їх ніхто не може повторити, бо це складно. Так, як Самохвалов Віктор робить озвучки, які ніхто не повторить, так само мої сценки ніхто не повторить. Просто я ще експериментую, дивлюся, що людям подобається.

— Ти хотів би знятись в кіно? Є акторські амбіції?

— Я прочитав нещодавно цікаві книжки. Одна називається «Юристи в твоїй вітальні». Друга книжка — це спецкурс для студентів-юристів, в якому вони вивчають право по фільмах. Є, наприклад, тема «змагальність», і під неї відповідний фільм, на прикладі якого вони її потім обговорюють. Там такі круті обговорення, що я розумію, що це набагато крутіше, ніж нас вчать на юрфаці, за старою методикою якісь примітивні шаблонні відповіді давати. Там вони беруть фільми і серіали з 1930-х років і до 2000 року. От мені таке цікаво. Я розумію, що в Україні нема з чого знімати, тому що юриспруденція в нас така собі, нема культури судової, щоб були справедливі рішення, нема адвокатів яскравих… В нас найкрутіші юристи — це Лукаш, Портнов, Кузьмін. Їх образ не будеш ж в фільм брати. Найближчим часом фільмів про юристів у нас не буде. От я б хотів би написати сценарій для якогось фільму. Самому знятися? Не впевнений. У мене акторські навички не дуже. А от бути сценаристом, дотичним до створення продукту, — це мені цікаво.

В мене була ідея зробити судові засідання постановочні. Але я порахував: трохи багато по грошах треба було на них насправді. Була ідея взяти в оренду старе приміщення «Укрпошти» в селі біля Львова. Якраз був на нього аукціон. І там зробити, ніби це сільський суд і знімати судові засідання. Це мав бути серіал «Сільський суддя» або «Сільський суд». Але я це відкинув, тому що я зняв сценки судові і вони не дуже багато набирають.

«Суддя — це нудна робота»

Мені здається, зараз простих людей судді як персонажі не дуже цікавлять. Відповідно, суд також не цікаво. Суддя — це нудна робота, я б, наприклад, не хотів бути суддею. Там нема що знімати. От в Штатах є старий суддя, він розглядає маленькі спори, то він просто сам по собі цікавий як людина. Але так як в нас нема поваги до суддів, то серіал про суддів це безперспективно. Адвокатів погано сприймають — що це якісь там рішала, слизькі типи — теж, напевно, не будуть сприймати. Поліцейський — так само. В Україні взагалі проблема з тим, кого зробити героєм фільму. Журналіст-розслідувач? — та, може бути цікаво. Проста людина з вулиці теж може бути. Студент-юрист. Тобто той, хто ще не при владі, не в системі. Такому персонажу український глядач буде співпереживати.

Розмовляв Іван ТРОЯН